Навігація

• •

Християнство в епоху зародження та становлення

Християнство виникло в греко-римському середземноморському світі, коли він переживав епоху релігійних змін. Існувала безліч культів, включаючи культ богів Риму і культи богів тих міст і країн, які увійшли до складу Римської імперії. Особливо важливе значення надавалося культу імператора. Широке поширення мали містеріальні культи, присвячені грецьким божествам. Усі вони були пов'язані з поклонінням якомусь богу, який був убитий своїми ворогами, а потім повстав з мертвих. Обряди ці зберігалися в таємниці від сторонніх, посвячені ж вірили, що, здійснюючи ці обряди, вони є спільниками у смерті бога і через його воскресіння знайдуть безсмертя. Інша релігійна традиція, герметизм, обіцяла своїм прихильникам звільнення від кайданів плоті і безсмертя.

Християнство відкидало шанування язичеських богів та імператора. Воно мало визначені риси подібності з містеріальними культами, але істотно відрізнялося від них - зокрема, тим, що в ньому шанувався не міфічний персонаж, а реальна історична особистість, чиє життя і вчення стали предметом шанування і віри. Християнське віровчення істотно відрізнялося також від того, що пропонували інші культи. Християнство частково запозичило свою термінологію з грецької філософії, - насамперед стоїчної, платонічної і неоплатонічної - однак його значеннєве ядро - віра в те, що у Христі вічний Бог став людиною, перетерпів смерть на хресті, а потім воскрес з мертвих - не мало нічого загального з існуючими на той час філософськими системами.

Послідовники християнства зіштовхнулися з постійними гоніннями з боку населення і влади, що поставила християнство поза законом. Однак, число християн множилося, й імператори вживали рішучих заходів, щоб змусити їх відмовитися від своєї віри. Протягом 3 ст. два імператори - Децій і його спадкоємець Валеріан - зробили все, щоб назавжди покінчити з християнством. На початку 4 ст. Діоклетиан поширив найжорсткіше з усіх гонінь на християн. Однак за п'ять століть, що минули з часу розп'яття Ісуса Христа, переважна частина населення Римської імперії, включаючи імператорів, приймає християнство.

У 312 році імператор Костянтин Великий прийняв цю віру, його прикладу дотрималися троє його синів, які також стали імператорами. Спроба племінника Костянтина, імператора Юліана (прозваного "Відступником"), відродити язичництво (у 361-363) провалилася. До кінця 5 ст. християнство стало державною релігією Вірменії, християнські громади з'явилися в Перській імперії, в Індії й у німецьких народів на північних рубежах Римської імперії.

У першому поколінні християн було кілька видатних місіонерів, серед яких найвидатнішими можна вважати апостолів Павла і Петра. Вони та їхні менш прославлені сучасники проповідували християнство переважно серед грекомовоного населення імперії. З великих міст віра поширювалася в малі, а звідтіля - у сільську місцевість.

Серед причин, що спонукали більшість населення Римської імперії прийняти християнство, можна назвати такі:

- поступовий занепад греко-римської культури;

- прийняття християнської віри Костянтином і його спадкоємцями;

- той факт, що в християнстві люди усіх класів і національностей приймалися в єдине, загальне братерство і що ця релігія могла бути адаптована до місцевих народних звичаїв;

- безкомпромісна прихильність церкви своїм переконанням і високі моральні якості її членів;

- героїзм християнських мучеників.

Організація церкви

Християні вірили, що складають єдину всесвітню церкву. Вона була організована за принципом "діоцезів" (термін, що позначав територіальну одиницю у складі імперії), або "єпархій" на чолі з єпископом. Особливою шаною користувалися єпископи Єрусалима, Олександрії, Антіохії, Карфагена, Константинополя і Риму. Єпископу Римському як главі церкви імперської столиці віддавалася першість перед іншими єпископами. Крім того, відповідно до традиції, першим єпископом Риму був апостол Петро, якого сам Христос поставив главою церкви. Мірою росту церква змушена була піклуватися про чистоту віри, сприйнятої від апостолів. Християнству загрожувала небезпека втратити цю чистоту в ході адаптації до тих або інших місцевих умов. У 1 ст. існувала небезпека поглинання християнства іудаїзмом. У запобіганні такого результату головну роль зіграв Павло.

Щоб протистояти цьому й іншим подібним течіям, християнська церква виробила три принципи, що дозволяли забезпечити збереження віри в її споконвічній чистоті. По-перше, це була доктрина апостольського спадкоємства, відповідно до якої апостоли засвоїли Євангеліє безпосередньо від Христа, а потім, перед смертю, передали його - разом зі своїм віронавчальним авторитетом - єпископам, обраним християнами місцевої церкви, а ці єпископи, у свою чергу, передавали його своїм спадкоємцям. По-друге, необхідно чітко визначити коло писань, у яких утримувалося справжнє навчання апостолів. По-третє, стояло завдання дати коротке й чітке формулювання, що виражала б сутність християнської віри, у результаті чого виникли символи віри, з яких найбільш розповсюдженим був так званий Апостольський символ віри. Концепція апостольського спадкоємства єпископів, новозавітний канон і Апостольський символ віри дотепер залишаються фундаментом, що визначає життя більшості християнських церков.

Двадцяте століття

Після Першої світової війни християнство зіштовхнулося з новими погрозами і труднощами. У традиційно християнських країнах виникли сили, що домоглися здійснення революції - політичної, економічної і культурної - у масштабах усієї планети. Дві світові війни торкнулися усіх народів на Землі. Виникнення у 1945 ядерної зброї поставило під загрозу життя усього Людства. У Європі й Азії скасовувалися старі форми керування. У великих регіонах - насамперед у Росії й Китаї - на зміну старому режиму прийшов комуністичний, що звичайно сполучився з войовничим атеїзмом.

Країни одна за іншою переживали промислові революції, що також ставило під загрозу існування традиційної релігії. І в Західній, і в Східній Європі різко скоротилося число парафіян. Колоніальна система канула у вічність, а християнство, що асоціювалося у жителів колишніх колоній із західним імперіалізмом, стало розглядатися як явище імперіалістичної культури. У результаті в цих країнах розцвіли нехристиянські релігії - насамперед іслам, індуїзм та буддизм. Однак, основною тенденцією 20 ст. в усьому світі стає рух до секуляризму, що відкидає всяку релігію.

Сучасне християнське відродження

Усупереч усім цим труднощам християнство сьогодні переживає період підйому. На це вказує цілий ряд безперечних ознак. Продовжується поширення християнства в усьому світі. Незважаючи на демографічний вибух у країнах "третього світу" після Першої світової війни, кількість християн значно збільшилася відносно загальної чисельності населення в Індії, Індонезії й африканських країнах, розташованих на південь від Сахари.

Християнство стало важливим фактором самостійного соціального і культурного розвитку народів країн, що одержали незалежність, "третього світу". Зокрема, розширювалася програма підготовки християнських священнослужителів з числа представників корінного населення, і багато хто з них увійшли в єпископат Римсько-католицької церкви (або в його аналог у протестантських церквах).

Християнство продовжувало існувати в країнах з комуністичним режимом. В Україні, Росії та Білорусі після періоду, коли войовнича антихристиянська політика комуністів призвела до значного скорочення чисельності членів церкви, християнство відродилося знову і число віруючих істотно збільшилося. У Східній Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Румунії, Болгарії і країнах колишньої Югославії церкви продовжували існувати незважаючи на численні труднощі й утиски.

У християнстві поряд зі старими виникли нові течії, старі ж значно зміцнилися. У католицизмі про все більш широку участь мирян у житті церкви свідчить виникнення Літургічного руху, Католицької дії, Євхаристичних конгресів, християнсько-демократичних партій, Легіону Діви Марії і великого числа молодіжних організацій, а також здійснення нових перекладів Біблії на національні мови. У Європі позиції католицької церкви особливо сильні в Ірландії, Нідерландах, Бельгії, Північній Франції, Південній Німеччині, Швейцарії, Північній Італії та Польщі.

Здійснюються значні зусилля з боку основних інтелектуальних течій сучасності. Такі видатні мислителі сучасності, як Жак Марітен і Етьєн Жильсон, у своїх працях викладали теологічне вчення Хоми Аквінського, зробивши його зрозумілим і переконливим для сучасної людини. Габріель Марсель розробив філософію екзистенціалізму, популярного населення. У протестантизмі Карл Барт став найбільш впливовим теологом після Шлейєрмахера, завоювавши визнання не тільки у протестантів, але й у католицьких теологів. У США Рейнхольд Нібур очолив школу, що займається вивченням проблем відносини християнства до соціальних, економічних і міжнаціональних питань сучасності.

Християни досягли високого ступеню єдності, який був відсутній раніше. Вони як і раніше далекі від того, щоб об'єднатися в загальну церкву, але стали виступати єдиним фронтом перед усім світом. Паралельно зміцнюються дружні відносини між протестантськими і католицькими церковними лідерами.

Християнство набуло значно більшого морального авторитету у нехристиянському світі. Таким чином уплинувши, зокрема, на формування ідеалів Махатми Ганді, найавторитетнішого духовного лідера Індії у 20 ст., а через нього - на багатьох його співвітчизників. Хоча християнство і не могло грати домінуючої ролі в країнах цього світу, воно проте істотно вплинуло на ідеали і вчинки людей.