Студентський портал КСУ
Османська імперія в міжнародних відносинах другої половини XV - XVI ст.

Османська імперія в міжнародних відносинах другої половини XV - XVI ст.

Після захоплення Константинополя Мех­мед II захопив острови в Егейському морі, що належали Генуї та Венеції та низку володінь у Греції в т. ч. й Афіни. Наступ турків спричи­нив венеційсько-турецьку війну 1463-1479 рр., яка велася на морях і на суходолі. В ході війни турки захопили опорні пункти на узбережжі Пелопоннесу й острів Евбею.

У відповідь на ці відчутні втрати римська курія організувала хрестовий похід проти турків. До складу антиосманської коаліції в 70-х pp. XV ст. прилучилися Угорщина, Ве­неція, Неаполітанське королівство, Родос, Кіпр, близькосхідна держава Ак-Куюнлу. До спіль­них військових сил римська курія долучила свій морський флот. Однак Мехмед II вийшов у цій боротьбі переможцем. Він зумів завда­ти рішучої поразки військові шаха Узу-Хасана (1473 р.), в якому Європа вбачала нового Тимура, який розіб'є турків. Ця перемога на сході дала змогу турецькому султанові роз­громити ще одного свого ворога - Караманський емірат, що був останнім сельджуцьким володінням у Малій Азії.

Під час цієї війни турки утвердилися і в Криму Там мали володіння генуезці, цент­ром яких була Кафа, а на Азові - венеційці, що володіли Таною в гирлі Дону. Венеційсь­ко-папські емісари їздили до кримського хана, залучаючи його до антитурецької ліги. Це спо­нукало Мехмеда ІІ підпорядкувати собі Кримське ханство (1475 р.), припинивши його васальну залежність від Великого князівства Литовського. Кримське ханство відтоді стало опорою турецького впливу в Північному При­чорномор'ї. Для контролю над краєм султан розмістив у Кафі свого намісника (беглер-бега) та військову залогу. Турецькі залоги було розміщено також у Керчі, Азові, Очакові, Бендерах. Під турецьким покровительством кримський хан Менглі-Герей (1478-1515) по­ширив свою владу аж до Бессарабії на заході та на значній частині Північного Кавказу. Крим з того часу перетворився на супротив­ника Польсько-литовської держави, а набіги татарів у пошуках ясиру стали лихом для Ук­раїни. Кафа стала світовим невільницьким ринком, де продавалися тисячі захоплених та­тарами бранців, вивезених з України та інших сусідніх країв.

Заключний етап війни антитурецької ко­аліції проти османів відбувався на Адріатичному узбережжі Балкан, де турки здобули приступом Скутарі, що належало Венеції. Рес­публіка запросила у Мехмеда II миру.

За угодою з турками 1479 p. Венеція була вимушена віддати османцям Скутарі, відсту­питися від втрачених у війні міст та островів Лемносу й Евбеї, виплачувати щорічно десять тисяч дукатів. Зате Республіка домоглася важливих торгових привілеїв, зокрема звільнення венеційських товарів від податків у Туреччині. Європейці з інших країн могли вести торгівлю у турецьких водах під прапором св. Марка, тоб­то прапором Венеційської республіки, за ре­комендацією венеційців. У зв'язку з цим угорські посли в Німеччині зазначали, що "венеційці добилися-таки миру з султаном собі на ганьбу й сором, а всім іншим християнам на шкоду". З іншого боку, султан гарантував венеційцям свободу торгівлі та дозволяв вене­ційському послові перебувати в Стамбулі.

У серпні 1480 p. османи здобули Оранто в Італії, яке на певний час стало турецьким плацдармом. Ішлося про підготовку великої армії для вторгнення до Італії. Папа вже гото­вий був утікати до Франції й закликав усі західні християнські держави на допомогу. Однак восени наступного року війська неапо­літанського короля та інших італійських воло­дарів відвоювали Оранто.

Прикметно, що наступний конфлікт з Ве­нецією мав привід суто дипломатичного ха­рактеру. Його причиною було прагнення турків підпорядкувати собі Кіпр, який Вене­ція здобула 1489 p. Острів був заповіданий Республіці св. Марка Катериною Корнаро, венеційкою за походженням, останньою пред­ставницею династії королів Єрусалимських, які володіли ним з кінця XII ст. Як привід було використано невдоволення султана Баязида II (1481-1512) тим, що венеційський посол пи­сав свої донесення із Стамбула не звичайним, а шифрованим письмом. У ході воєнних дій після довгого й упертого бою турки завдали поразки венеційському флоту біля о. Сапієнци, розташованого біля Лепантської (Коринтської) затоки (1499 p.). Місто Лепанто та інші венеційські володіння в Мореї перейшли до турків. Для боротьби з турками венеційці організували нову коаліцію в складі Іспанії, Родосу, Франції та римської курії й змусили турків поновити колишній договір з Венецією (1502 р.).

1497-1499 pp. Баязид II спорядив похід проти Польщі, в ході якого розорення зазнала передовсім Галичина. Було пограбовано Чортків, Львів, Перемишль, вивезено величез­ну здобич та ясир, розпроданий у найдальші мусульманські краї. Турки руйнували й па­лили по дорозі назад усі міста й села.

У 1514-1515 pp. османський султан в ході війни з державою Сефевідів вдерся до Вірменії та Азербайджану й, завдавши тяжкої поразки шахським військам, захопив столицю Тебріз. Багатства шахської скарбниці та награбоване в місцевого люду було вивезене до Стамбула. Після цього успіху з персами було укладено мир, за яким західна Вірменія та північна Месопотамія відійшли до Туреччини.

Селім І спрямував свої війська проти єги­петської Держави мамлюків. В кампанії 1516-1517 pp. війська мамлюків, які були відважни­ми воїнами, зазнали поразки завдяки перевазі турецького війська в артилерії. Турецький султан приєднав до своїх володінь території розгромленої держави: Сирію з Палестиною, Єгипет та священні міста мусульман Мекку й Медину. Величезні розміри держави та ово­лодіння Меккою дало підставу османському султану вважати себе духовним главою му­сульманського світу й присвоїти собі титул халіфа, а Стамбул іменувати як "дар ель-хіляфет" - оселя халіфства. В Італійських війнах, які точилися між Францією та Іспанією 1494-1559 pp., турецький фактор ставав одним із впливових. Османська роль у європейській політиці ставала дедалі важливішою.

Використовуючи ворожнечу між Фран­цією та Габсбургами, Сулейман І Пишний (1520-1566) міг вільніше діяти на Балканах. 1521 р. Сулейман поставив ультиматум перед Угорщиною, зажадавши сплати данини. Турецького посла, що привіз від султана таку вимогу, угорці вбили, що стало приводом до початку війни. Вона розпочалася тоді ж, коли Карл V Габсбург розпочав війну (1521 p.) із французьким королем Франциском І. Султан рушив у похід на Белград, ворота Централь­ної Європи. Місто здалося у серпні 1521 р. Це справило важке враження на Європу. "Через незгоди християнських володарів між собою увесь християнський світ мало не потрапив під турецьку владу", - писав до папи один із його публіцистів.

Сулейман з великою армією виступив про­ти Угорщини. Османи здобули блискучу пе­ремогу під Мохачем 28 серпня 1526р. У бою загинув і король Людовик II Угорський. Зай­няттям Буди турки створювали загрозу Габс­бургам з тилу. Сулейман зробив навіть кілька походів під Відень. Однак міста йому взяти не вдалося й султан відступив, обмежившись викупом. У ході тривалої боротьби за Угор­щину османи воювали в союзі з Францією, яка загрузла в цей час у війні з Карлом V за Італію.

За договором 1547 р. Угорщину було поділено на три частини: західна та пів­нічно-західна вузька смуга угорських земель переходила у володіння австрійських Габсбургів; центральна частина Угорської дер­жави переходила під владу султана; східна частина Угорщини та Трансильванія (Семи­город) ставала підвладним Стамбулу ва­сальним князівством. Після обрання князя Трансильванії Стефана Баторія королем Поль­щі (1576 р.) турецький султан мав привід роз­глядати Польщу як свою васальну країну.

У січні 1522 р. турки захопили у рицарів ордену св. Іоана о. Родос - ключ до Східного Середземномор'я. Рицарі-іоаніти за кілька років осіли на о. Мальті, який надав їм як ленне володіння імператор Карл V (1530 р.) Ли­царі взяли за обов'язок охороняти Середзем­не море від турків та мусульманських піратів, що отаборилися в Північній Африці.

Коли ж 1525 р. Карл V захопив у полон біля Павії Франциска І, французи почали шукати допомоги в османців. Згодом король повідом­ляв венеційському послу, що він вважав Ос­манську імперію єдиною силою, здатною гарантувати існування європейських держав на противагу Карлові V. Загалом франко-турецькі відносини стають ключовими в тодіш­ній європейській дипломатії. Вступаючи на трон, Франциск І, мріяв про хрестовий похід проти турків та поділ османських володінь між європейськими державами. Але мадридський полон та договір 1526 р. з Габсбургами, за яким Франциск зрікався претензій на Мілан, Південну Італію й навіть Бургундію, спричи­нив поворот у зовнішньополітичних орієнти­рах французького короля.

1528 p. було укладено таємну французь­ко-турецьку угоду. Французький король зао­хочував Сулеймана Пишного через свого по­сла в Стамбулі відправити свої війська до Угорщини, щоб відтягти туди сили Габсбургів. 1535 р. Франсуа І та Сулейман Пишний всту­пили у відкритий оборонно-наступальний союз. На підставі цього договору Франція одержувала в Туреччині цілу низку консульсь­ких та торгових прав. Серед одержаних при­вілеїв було й право вільного плавання по річках і морях в османських володіннях. Очевидно, що зразком для французьких капітуляцій в Туреччині стали венеційські договори. Ці до­говори сприяли розвиткові французької торгівлі та французьких портів на Середзем­ному морі.

З іншого боку, цей союз сприяв тому, що країни східного Магрибу у 50-60-х роках XVI ст. увійшли до Османської імперії і, її во­лодіння простягайся вздовж усього північно-африканського узбережжя. Французько-ту­рецький флот, діючи разом з османськими піратами під час війни з Габсбургами захо­пив й розорив Ніццу (1543 р.) й італійське уз­бережжя (1553 р.)

Король Франції Анрі II (1547-1559) також дотримувався союзу з османцями в боротьбі з Карлом V. Альянс із Францією був наріжним каменем османської політики в Європі. Ос­манці знайшли також природного союзника в Шмалькаденській лізі німецьких протестант­ських князів, які боролися проти Карла V. За намовлянням французів Сулейман зблизив­ся з лютеранськими князями, наполягаючи в своїх листах на тому, щоб ті продовжували спільні дії з Францією проти папи та імпера­тора. Підтримка й протекція протестантів ста­ли одним із ключових принципів османської європейської політики, спрямованої на те, щоб зберегти політичну роздрібненість у Європі, ослабити Габсбургів та перешкодити об'єдна­ному хрестовому походові. Угорщина під ос­манською протекцією стала твердинею каль­вінізму.

Карл V, за прикладом венеційців, зав'язав дипломатичні стосунки з сефевідським Іраном, примушуючи Сулеймана остерігатись одночасного конфлікту на сході й на заході Тим не менше Сулейман Пишний розпочав війну з Сефевідами, скориставшись як приво­дом дипломатичним промахом шахського уряду, який не сповістив у Стамбул про смерть шаха Ізмаїла та вступ на престол його мало­літнього сина Тагмаспа І (1524-1576). До шаха було надіслано образливого листа, в якому нагадувалося про розгром його батька шаха Ісмаїла, вчинений турками, про перемогу Сулеймана над гаурами-європейцями. "А ти, безсоромний неповірливий невіро, зважився не вирядити вельможного посла до нашого двору, куди йдуть-пливуть посли з цілого світу!.. Бог дасть, підемо ми війною на тебе, повоюємо й Іран, і Туран!"

Перський уряд був змушений стерпіти цього листа, але вступив у зносини з євро­пейськими володарями. До Ірану 1529 p. при­був від імператора Карла V як посол лицар Іоанітського ордену, який домовився про спільні дії. До Ірану вдалося переправити пев­ну кількість гармат та іспанської піхоти. Од­нак у поході турецьких військ проти Ірану (1534-1535 pp.) їм вдалося, пройшовши Вірме­нію, захопити Багдад. У військових кампаніях 1549-1554 pp. турки пограбували Азербайд­жан і змусили шаха перенести столицю з Тебріза до Казвіна.

У середині XVI ст. на сході Європи стала міцніти ще одна політична сила - Московсь­ка держава, яка ще до 1530-х років була друго­рядною величиною. Османи до того часу підтримували союз з Москвою та Кримським ханством у боротьбі проти Ягеллонів, що заг­рожували Криму. Однак просування Москви в басейні Волги, підкорення Казанського й Астраханського ханств викликало занепокоє­ння турків.

Хоч папа схиляв Московію приєднатися до Австрії й Польщі з метою нападу на турків, цар зберігав мир. Утвердившись у басейні Волги, він дотримувався політики зволікань. Проте фортець, побудованих на Північному Кавказі, він уже ніколи не залишив.


 

Украинская Баннерная Сеть